Вибачте помилка, данні не відправлені. Про Українську поезію - Люблю Україну

Вітаємо Вас на презентації акустичного альбому

Люблю Україну

 

... коли потяг у даль загуркоче,

пригадаються знову мені

дзвін гітари у місячні ночі,

поцілунки й жоржини сумні...

 

  Тут зібрані деякі з найкращих віршів української поезії, покладені нами на музику і виконані у супроводі акустичної гітари.

  • Ви маєте нагоду прослухати їх прямо зараз

  • Ексклюзивно і тільки для вас

  • Ми запрошуємо вас у подорож по духовному світу України

  • Ви можете прослухати

За допомогою цього файлу Ви зможете швидко ознайомитись з альбомом "Люблю Україну".

 

Володимир Сосюра

ВОЛОДИМИР СОСЮРА (1898—1965)

Він усе життя виліплював образ ліричного героя, закоханого в землю, в кольори осені і неба, з чутливою душею...

Андрій Малишко

    Поет був ніжний, мов пісня солов'їна, і тривожний, наче грозові бурі. Володимир Сосюра — високий поетичний світ, де пахнуть білі акації, палахкотять загравами донецькі ночі й живе любов до України. Він тонкий лірик і творець розгорнутих ліро-епічних полотен.

СРІБНІ ДЗВОНИ ЙОГО ПОЕЗІЇ

    Донеччина. Селище Третя Рота (нині місто Лиси-чанськ). У похиленій хворостянці бідують Микола Володимирович та Антоніна Дмитрівна Сосюри. Недавно переїхали сюди з Дебальцевого, де 6 січня 1898 року народився Володя.

    Щоб якось звести кінці з кінцями, батько, виходець із селян, у поті чола працював, часто міняючи професії: він був шахтарем, будівельником, землеміром, писарем, мандрівним учителем. Гарно малював і віршував. У пошуках роботи побував у Харкові, Воронежі, на Кавказі. Мати, людина лагідної вдачі, часто співала народні пісні. Любов батьків до мелодійного слова передалась і дітям.

    Володимир змалку мусив заробляти на шматок хліба в бондарному цеху содового заводу, наймитував у багатіїв. Дванадцяти літ спустився в шахту коногонити. Влітку працював, узимку ходив до школи. Після двокласної сільської школи вчився у ремісничому училищі на слюсаря, а потім — у Кам'янській сільськогосподарській школі, яку змушений був покинути, бо після смерті батька (1915) на нього, старшого в сім'ї, ляг ш турботи про матір та сімох менших братиків і сестричок.

    Володимир багато читає. Його серце окрилювали Шевченкові пісні. Захоплюється творами Франка, Лесі Українки, Пушкіна, Лєрмонтова, Некрасова. Пробує і свої сили в поезії — спочатку російською, а потім українською мовою.

    Утворення Української Народної Республіки в листопаді 1917 року Сосюра зустрів радо, як весну людства. У складі робітничої дружини содового заводу виступив проти німецьких окупантів. А коли більшовики Росії оголосили війну Українській Народній Республіці, Сосюра захищав її зі зброєю в руках у петлюрівських загонах. Згодом був і рядовим бійцем-червоноармійцем.

    Замовкли бої. Сосюра поселився в Харкові і повністю віддався літературній роботі. Протягом 1922—1923 років навчався в університеті, а потім два роки — на робітфаці Харківського інституту народної освіти (університету).

    Гучну славу принесли Сосюрі перші збірки — “Поезії” (1921) та “Червона зима” (1922). Вчорашній воїн щиро й безпосередньо, з ліричною теплотою розповідає про пережите. Події громадянської війни під пером Сосюри оживали не раз протягом усього творчого життя. Цій темі присвячено також поеми “1917 рік” (1921), “Оксана” (1922), багато віршів.

Син шахтарського краю, Сосюра став натхненним співцем праці: “О моя поезія Повстання, золота поезія Труда!” — звертався він до своєї музи.

    У деяких творах Сосюри цих років зазвучали мотиви розгубленості. В чудовому вірші “Місто” спочатку — мальовничий пейзаж: “Од трамваїв синє-синє місто, золоті од ліхтарів сніги...” Але людині в ньому жити непереливки. Ось чому поет лине думкою в рідну Третю Роту, бо тут “місто взяло в ромби і квадрати всі думки, всі пориви мої”.

    Невдовзі поет позбувся цих сумнівів, настрою зажури і зневіри, хоч не раз йому доводилось потерпати від тих, кого народ нарік тоді людоловами.

    Кінець двадцятих і тридцяті роки в житті Сосюри були не з веселих. Критики аж із ніг збилися, вишукуючи в творах поета всілякі -ізми, звинувачували в гріхах, яких у нього ніколи не було. Від сталінських репресій гинули кращі письменники, серед яких було немало задушевних друзів Сосюри. Потерпав і він, поетична слава і совість України. Але вистояв! Ради неї жив і творив...

    Тяжкий сорок перший рік. Війна. Володимир Сосюра деякий час жив і працював у столиці Башкирі!' — Уфі. Під час війни він опублікував кілька збірок творів. У кінці 1942 року як військовий кореспондент газети “За честь Батьківщини” поет прибув у діючу армію, на Воронезький фронт.

    Повоєнна творчість поета — це новий злет його самобутнього таланту. За збірку поезій “Щоб сади шуміли” Сосюрі була присуджена Державна премія І ступеня (1949), а за книги “Ластівки на сонці” та “Щастя сім'ї трудової” — Державна премія імені Т. Шевченка (1963). У житті Сосюру бачили більше замисленим. Небагатослівний і мовчазний, він був прекрасний, коли наспівно читав вірші. Читав неголосно, щиро й задушевно, у своїй милій сосю-ринській манері, зачаровуючи аудиторію. Особливо любила Сосюру молодь.

    1964 року Володимир Сосюра опублікував дві книжки поезій — “Осінні мелодії” та “Весни дихання”. Багатий і розмаїтий духовний світ сучасника, синівська любов до України, рідного народу, краса нев'янучої молодості, вірність кохання, картини старого й нового Донбасу — такий зміст цих останніх прижиттєвих збірок Сосюри. Поет був вірним сином народу. Творчої праці не кидав він і тоді, коли тяжко занедужав.

    8 січня 1965 року натруджене серце Володимира Сосюри зупинилося...

    “За владу Рад” (1968) — так називається посмертна збірка творів Сосюри, куди увійшли поема та вірші, частина яких друкувалася раніше в періодиці, а частина побачила світ уперше. Читаючи цю книгу, переконуєшся: співець пішов од нас у розквіті свого таланту. Живи, моє серце, живи не для себе, для себе ж бо ти й не жило,—писав він у вірші “Люблю України коханої небо”, яким відкривається збірка.

“О МОЯ ПОЕЗІЯ ПОВСТАННЯ, ЗОЛОТА ПОЕЗІЯ ТРУДА!”

    У перших невеличких за обсягом збірочках Володимира Сосюри читачі помітили і взяли до серця задушевність відкритість, схвильованість ліричного голосу молодого поета. Сосюра в молодості і пізніше, в роки творчого змужніння, часто писав про народний героїзм у роки визвольних змагань.

    Пам'ять про полеглих у серці поета не згасала. Учасник громадянської війни В. Сосюра свої враження від пережитого передав так щиро й сердечно, що не повірити в правдивість його поетичних одкровень просто неможливо. Починаючи з літ літературної молодості, Сосюра не написав жодного байдужого рядка. Прочитаймо, наприклад, його задушевну поезію “І все, куди не йду, холодні трави сняться...” Вірш-згадка щирий, овіяний почуттям жалю за полеглими борцями, до речі, сусідами, добрими знайомими поета по Третій Роті. І холодні трави, і запахи чебрецю, і далекі темні очі дорогих людей — все так незвичайно, так мудро й сердечно!

Ожина за Дінцем... О любий Холоденко,

далекий брате мій, зарубаний в бою!..

Не схилить вже тепер твоя нещасна ненька

на зрубане плече голівоньку свою.

    У часи, коли немало поетів захоплювались масштабністю і космізмом зображення дійсності, Сосюра навіть про високі ідеали пише з ліричною теплотою. Ось чому так інтимно і невимушено звучать рядки цього вірша.

    Перші кроки відбудови поет змальовує в образі горна, яке було “ще нерухоме вчора”, а нині вже “ковадла зорний спів до праці дзвінко зве” (“Роздули ми горно”, 1921). У поезії-заклику “До нас” (1921) звучить мажорний мотив оновлення молодої країни.

    В основу поезії “Знов село” (1932) лягли враження від поїздки Сосюри до рідного Донбасу. Земля батьків, стежки дитинства завжди викликають найтепліші спогади. Так сталося і з поетом. У робітничому селищі він колись жив, працював на заводі. Сосюра з болем згадує померлих батька, брата, сестричок. Пише про теплу зустріч у школі з учителем та учнями. Відвідини знайомих з дитинства місць викликали в поета приплив нової енергії, зміцнили любов до рідного краю, наснажили на нові творчі дерзання:

Працювать, працювать, безумовно! Кожній хвилі нема ж вороття! Ні! Я зовсім іще не заповнив золотої анкети життя.

    Довірливість до людей, щирість вислову, розмовний лад роблять вірш особливо принадним. Рядки і цілі строфи одразу врізуються в пам'ять: “Роки йшли силуетами станцій”, “щоки чують, як котяться перла, тихі й теплі...”, “над селом небо осені плаче”... Лірична схвильованість 1 аа-душевність надають твору Сосюри інтимності 1 сердечності: “Ах, ви мрії, ви милі, дитячі, як обличчя аа дальнім вікном...”

    Твір виразно автобіографічного характеру авучить ум-гальнено. Крізь призму власного я поет дивиться на світ, через прийняття ліричного героя висловлює почування 1 думки мільйонів.

ГОЛОС НІЖНОГО СЕРЦЯ

    Володимир Сосюра — співець глибоких почуттів людини. Стали класичними його вірші “Так ніхто не кохав”, “Коли потяг у даль загуркоче”, “Білі акації будуть цвісти”, “Пам'ятаю, вишні доспівали”, “Сад шумить”, “Васильки” та багато інших. У них Сосюра створив прекрасний світ юнацького захоплення — чистого, мов кришталь, і світлого, як промінь сонця, кохання.

“ТАК НІХТО НЕ КОХАВ...”

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання.

    Уже перші рядки вірша “Так ніхто не кохав” (1922) полонять нас і категоричним ствердженням, і сердечним виявом інтимних почуттів людини. Здається, що й земля напоєна щастям великої любові, від якої перехоплює подих. Краса душі ліричного героя розкривається в його зворушливому любовному освідченні, у звертанні до людей, до “зір ясних” і “тихого місяця”.

    Для своєї обраниці ліричний герой готовий вчинити незвичайне (“Я для неї зірву Оріон золотий”), бо справжнє велике кохання робить людину сильною, здатною вершити дивовижні діла.

    Сосюра часто вдається до свого улюбленого прийому обрамлення. На початку і в кінці вірша повторюється не одна, як це звичайно буває, а дві строфи, в яких поет висловлює схвильовані настрої закоханої людини, з трепетною ніжністю говорить про кохану, про розквітлу землю, яка одягає найкращі шати. В натхненних рядках поет славить вірну і неповторну любов, складає хвалу людині.

    “КОЛИ ПОТЯГ У ДАЛЬ ЗАГУРКОЧЕ....

    Як і в “Червоній зимі”, у вірші “Коли потяг у даль загуркоче” (1926) поет лине спогадами до літ громадянської війни. Він бачить рідні місця дитинства та юності, “ночі Донеччини сині”, себе в сірій шинелі, сумне прощання з коханою. Згадки ці чітко окреслені і здаються близькими. Поезія вражає красою звукового й зорового малюнка (шум акацій, цокотіння коліс поїзда, дзвін гітари, узори, вималювані тінями на дорозі й на шалі дівчини, “огні з-під опущених вій”, “темні вежі на фоні заграв”).

    Щиро й просто у вірші говориться про радість зустрічей і біль розлуки з коханою, про гіркоту образи, якої завдала дорога людина своїм вчинком. Це та простота, яка властива великим майстрам поетичного слова.

    Вірш “Коли потяг у даль загуркоче” звучить, як народна пісня. Але народність цього твору — не тільки у фольклорних образно-поетичних прийомах пісні, вона криється в проникненні у людську душу, в умінні злити прагнення й почуття ліричного героя з загальнонародними.

Ой ви, ночі Донеччини сині,

і розлука, і сльози вночі...

Як у небі ключі журавлині,

одинокі й печальні ключі...

    Багато віршів Сосюри композитори поклали на музику. Поезія “Коли потяг у даль загуркоче* стала задушевним романсом і давно співається в народі.

    “БІЛІ АКАЦІЇ БУДУТЬ ЦВІСТИ...”

    Духмяним диханням весни віє від багатьох творів Сосюри. Поет любив цю пору року. Особливо вабив його п'янкий запах розквітлої акації. Прочитаймо такі поезії, як “І все, куди не йду”, “Сумні акації цвітуть”, “Акації цвітуть” та інші. Звичайно, поет не ставив за мету оспівати лише квітування акації: цей образ виступає як один з художніх компонентів. Та й за змістом названі вірші різні.

    Високою поетичною майстерністю позначена невелика поезія “Білі акації будуть цвісти” (1927), яка починається чарівним малюнком природи:

Білі акації будуть цвісти в місячні ночі жагучі; промінь морями заллє золотий річку, і верби, і кручі.

    Емоційно наснажений епітет жагучі. Інверсована метафора промінь морями заллє золотий річку одразу створюють настрій урочистості й піднесення. Зорові враження посилюються і доповнюються слуховими. А як передати прекрасні почуття закоханості людини, яка все навколо бачить і чує в якомусь казковому забарвленні і озвученні? Сосюра лаконічно, але точно відтворює цей душевний став героя: весняні ночі для нього — жагучі, солов'ї не витьохкують, а солодко плачуть, очі милої — повні туману кохання, од радості в нього стиснулось серце до криху. Краса коханої асоціюється з найдорожчим — Батьківщиною: “В тебе і губи і брови твої, як у моєї Вкраїни”.

    Віриш у щирість почуттів людини, в серці якої злилися навіки воєдино образ коханої і образ Вітчизни. Так за допомогою пейзажного малюнка, вдалих художніх знахідок поет логічно переходить від зображення інтимних почуттів ліричного героя до високих патріотичних почуттів.

“ВАСИЛЬКИ”

    Вірш “Васильки” (1939) — поетична мініатюра; Всього три строфи, а скільки асоціацій, яка виразність образів і глибінь поетичного роздуму! Синій цвіт васильків автор порівнює з кольором очей коханої. Цю барву худож-ники-живописці вважають холодною. А під пером худож-ника-поета вона наповнюється теплом: “І синіє щастя у душі моїй”.

    Вся природа одухотворена, вона, мов жива, радіє і сумує разом з ліричним героєм, у душі якого панує оптимістичний настрій навіть тоді, коли він усвідомлює неминучість кінця людського життя, тяжку неминучість (колись “нас не буде”). На зміну одному поколінню приходить інше, а вічними й нетлінними зостаються краса кохання, теплота людських сердець, єднання людини з природою:

Так же буде поле, як тепер, синіти, і хмарки летіти в невідомий час, і другий, далекий, сповнений привіту, з рідними очима порівняє нас.

    Ці вірші варті того, щоб узяти з собою в далеку мандрівку життя. Оптимістична в своїй основі поезія вічно молодого співця допомагає людям жити й любити.

“ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ, ЯК СОНЦЕ, ЛЮБІТЬ...”

Солов'їні далі, далі солов'їні...

Знов весна розквітла на моїй Вкраїні!

    Цими словами відкривається одна з двадцяти восьми книг, які видав Сосюра у післявоєнний час,— “Солов їні далі” (1957). Поет гордий з того, що живе й працює разом із своїм народом. Творити для нього — найбільше щастя. Ось чому в поезії Сосюри так владно звучать оптимістичні мотиви. Скільки в них молодечого запалу, як “молодо і дзвінко” б'ється в його грудях серце! Душа поета відкрита до людей:

Я іду до гаю. Краю, ти мій краю, кращого за тебе я в житті не знаю! Кращого не знаю, далі мої сині, як весну стрічати на моїй Вкраїні.

    Сосюра усе своє творче життя присвятив рідному народові, розвитку його культури, зокрема рідної мови, яку він пристрасно любив, оберігав і збагачував. У вірші “Як не любити рідну мову” (1959) ідеться про те, що кожен із нас не має права її забувати, пам'ятаючи, що “мова — це душа народу, народ без мови — не народ”.

    З особливою синівською любов'ю говорить поет про багатство рідного слова, його чудодійну силу в поезії “О мово моя!” (1949).

    Мова — “душа голосна України” — має магічну силу, яку поет підкреслює за допомогою метафоричних зворотів — персоніфікацій. Вона — “сурми на сонці...”, “вибухів огненних повна”, “гостріша за крицю багнета”, мова “єднає сердець міліони”.

    Свій щирий монолог на честь мови поет увінчує строфою:

Це — матері мова. Я звуки твої Люблю, наче очі дитини... О мова вкраїнська!.. Хто любить її, Той любить мою Україну.

    Любов до України, до батьківщини, землі нашої, народу нашого, якому впродовж тисячоліть випало стільки зазнати кривд і поневірянь, звучить у цьому вірші.

    Згадаймо Тараса Шевченка, який усе своє полум'яне життя поклав на вівтар вітчизни — України, матері, неньки єдиної, найдорожчої. Про палку любов до неї він з далекої Орської фортеці пристрасно писав:

Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого бога, За неї душу погублю.

    Крізь віки з глухого царського каземату чуємо його напуття:

Свою Україну любіть, Любіть її...

    За неї Кобзар карався, мучився, страждав, але не каявся.

    Майже така ж доля спіткала вже в радянський час і Володимира Сосюру — автора чудової поезії.

“ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ”

    Літо 1951 року. В Москві завершилась перша повоєнна Декада українського мистецтва і літератури. У ній брав активну участь і Володимир Сосюра. Як і інші письменники, він виступав у театрах, на фабриках і заводах, у середніх і вищих навчальних закладах... І всюди — з великим успіхом. Його задушевні поезії припадали до серця москвичам — особливо вірш “Любіть Україну” (1944).

    ...І раптом — наче виляск нагая — стаття в “Правде” “Проти ідеологічних перекручень у літературі”, опублікована 2 липня 1951 року. Анонімні автори (чи автор?) мов ножа загнали поетові в спину. У статті шельмувався один-єдиний вірш Володимира Сосюри — “Любіть Україну”.

    Яких тільки “гріхів” не звалено на поета: він і правду життя спотворив, і хто-зна яку Україну оспівує, і що “під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору”, і що вірш “Любіть Україну” — “ідейно-порочний твір”, бо “викликає почуття розчарування і протесту”...

    Центральні, республіканські, обласні, міські газети всього колишнього СРСР передрукували статтю з “Прав-дьі”. А далі — численні засідання, збори, пленуми, сотні ораторів, статті-“відгуки” в газетах, лемент по радіо — і всі одностайно громили “Любіть Україну”, доскіпувалися до кожного поетового твору, де хоча б згадувалося слово “Україна”, і не тільки в книжках Сосюри,— хвиля розгромна прокотилася й по інших письменниках.

    Що ж було головною причиною такого страшенного переполоху?

    Письменник Віталій Коваль розмірковує: “Командній лізі Сталіна — Берії — Кагановича потрібно було вбити в людях саме патріотичне почуття, дуже небезпечне для них почуття любові до рідної землі, до рідного краю. Те почуття, що особливо пробудилося в народі в роки війни, коли люди йшли на смерть за Батьківщину, коли сам Сталін закликав на допомогу дух великих предків, коли з воєнних плакатів кликав до помсти гнівний Шевченко... Тепер ці почуття треба було вбити. Вбити всюди і скрізь, щоб народ перестав любити Росію, Україну, Білорусію, Грузію, Литву, Казахстан... Тому й став жертвою вірш “Любіть Україну” ".

    Що ж являє собою твір В. Сосюри? “Любіть Україну” — це сердечне слово поета-патріота, мовлене в радісну годину визволення української землі, коли після окупації засяяло сонце волі: Написаний року 1944, вірш уперше був опублікований у “Київській правді” та “Літературній газета” (тепер “Літературна Україна”). Пізніше багато разів передруковувався, перекладався іншими мовами, 1949 року вміщений у збірці “Щоб сади шуміли”, яку було відзначено Державною премією першого ступеня.

    В. Сосюра створив ліричний образ “вишневої України”, причому для “ліплення” його поет користується не абстрактними загальниками, а точними поетичними деталями, художніми атрибутами, за допомогою яких Україна оживає в нашій уяві чітко, рельєфно, наче на полотні вправного живописця.

    Послухаймо, як сердечко, мовби в душу заглядаючи, звертається поет зокрема до кожного з нас і до всього народу:

Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води, в годину щасливу і в радості жить, любіть у годину негоди!..

Ми бачимо її “в світі єдину, одну”, в зірках, у квітці, в пташині, у хвилях Дніпра — тому вічному й нетлінному, що прийшло до нас крізь віки. Україні всміхається сонце, миготять зорі, шумлять верби над ставами, сяють вогні електростанцій. Через сторіччя вловлюємо і беремо до серця й розуму українську пісню, думу, красу її національних святинь, які нагадують золоті моря пшениці в степах під мирними голубими небесами.

Усе нам тут любе й миле — і дитяча усмішка, і карі очі дівочі, і зойки гудків, і стягів багряний шум”. Ми всім дорожимо, все оберігаємо а Україну сердешно любимо:

У сні й наяву...

красу її, вічно живу і нову,

І мову її солов'їну.

У вірші Сосюри нема й натяку на якусь виключність України. З цього приводу поет висловлюється абсолютно переконливо і виразно:

Між братніх народів, мов садом рясним, Сіяє вона над віками.

І завжди — в мирі й злагоді. Та не збройне” потугою українці завоювали потану й повагу інших народів” хоча ми повік не забудемо звитяг славного лицарства запорозького, тих безсмертних оборонців нашого краю, нашого козацького роду. Український народ споконвіку славен “всіми своїми ділами”.

Поезія мав форму послання. Поет звертається до всіх і до кожного зокрема. Анафора Любіть Укряїну робить вірш струнким і композицшно завершеним. Поетове слово звучить щиро й безпосередньо. Особливо тепло й задушевно Сосюра звертається до юнака з порадою бути вірним у своїй палкій любові:

 

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

і сльози, і все до заткну...

Не можна любити народів других,

коли ти не любиш Вкраїну.

    Нехай і в серці дівчини живе священне патріотичне почуття до Вітчизни, до милого:

Дівчино! Як небо її голубе, люби її кожну хвилину. Коханий любить не захоче тебе, коли ти не любиш Вкраїну!..

    Палким закликом завершується високопатріотична поезія Володимира Сосюри:

Всім серцем любіть Україну свою,— і вічні ми будемо а нею.

    Так, вічно житиме наш народ обабіч Дніпра, вічною буде братерська єдність українців з усіма народами, які проживають у вашій країні. Міцнітиме і новим змістом наповнюватиметься єднання з братами й сестрами на всіх континентах земної кулі сущими,— а українцями й українками, в яких не згасла любов до рідної землі, її героїчної історії, культури в найрозмаїтіших проявах — в народній пісні, в думі, образотворчому мистецтві тощо. Пощезли хулителі й брехуни, наклепники і кон'юнктурники, а чиста і ясна, мов сонце, Сосюрина поезія живе й волав до наших сердець: “Любіть Україну!”

“ЮНАКОВІ”

    Вірш “Юнакові” (1956) тематично сприймається як своєрідне доповнення й продовження поезії “Любіть Україну”. В. Сосюра вживає риторичну фігуру звертання і цим підсилює емоційний вплив свого поетичного слова на читача. Він звертається до нашої молоді, уособленням якої виступає молода людина — юнак:

Прийми слова мої жагучі, як заповіт, юначе мій.

    Що ж заповідає поет, що радить, які почуття виливає в слові? Передусім він засуджує національний нігілізм у ставленні певної частини молоді до рідної української мови:

Листку подібний над землею, що вітер з дерева зрива, хто мову матері своєї, як син невдячний, забува!

    Поет благає: не будьте, молоді люди, схожими на одірваного пожовклого листка, якого вітер ганяє вулицею, не ростіть безбатченками. Бійтеся стати пустоцвітом, відступниками від найдорожчого, що має народ,— від материнського слова, адже “без мови рідної, юначе, й народу нашого нема”.

    Палко закликаючи нас берегти рідну мову, розвивати, збагачувати її, поет ставить у приклад нам, українцям, синів і дочок Росії, бо “мови матері своєї ніхто із них не забува”. Прекрасні життєві обрії відкриваються перед ними, чудовий зразок вірності й патріотизму показують вони. Учись, юначе, в них! — закликає поет:

В борні за щастя і за мрії у нас одна із ними путь. Так будь же й ти, як син Росії, й своєї мови не забудь!

“Я ЗНАЮ СИЛУ СЛОВА...”

    Про могутню силу художнього слова говорили Шевченко і Франко, Леся Українка і Коцюбинський. Про нерозривний зв'язок літератури а життям, про служіння митців слова народові писали Тичина, Рильський, Первомайський. На цю тему Сосюра пише вірш “Я знаю силу слова”, який увійшов у збірку “Поезія не спить” (1961).

    Своєрідним заспівом до.твору служить перша строфа. У ній визначення поетичного слова як випробуваної, все-перемагаючої зброї: “воно гостріш штика і швидше навіть кулі”.

    В. Сосюра створює персоніфікований образ слова, яке проникає до людських сердець швидше від проміння, “влу-ча, як куля”, “над зорі лине”. Слово — зброя тоді, коли його наснажують сильні почуття: “любов до Батьківщини і лють до ворогів”. Вистраждане в серці поета слово стає надбанням усіх: “Воно іде в народи для вічного життя”. Метафоричним образом слова завершується вірш: “Ти — квітка у любові, в ненависті ти — штик”.

   Поезія несе радість і щастя, прикрашає життя людям, вона разюча зброя в боротьбі з ворогами — така ідея вірша. '

    Сосюра ставив серйозні вимоги до митців, які ніколи не повинні забувати про свої обов'язки перед народом, Батьківщиною. Місце їх — завжди на головних магістралях життя.

    В. Сосюра завершує свої давні задуми, які переслідували його з двадцятих років, в результаті чого народжуються сповідальна повість “Третя Рота”, поеми “Розстріляне безсмертя” та “Мазепа”. Вони не могли бути надруковані навіть за часів “хрущовської відлиги” і з'явилися у світ лише наприкінці вісімдесятих років (журн. “Вітчизна”, 1988, № 1, 2, 12 та “Київ”, 1988, № 1). 1988 року видавництво “Радянський письменник” випустило у світ “Третю Роту”.

ОСНОВНІ РИСИ ПОЕТИЧНОГО СТИЛЮ

    Володимир Сосюра жив, мислив, дихав поезією. Щирість його ліричного голосу, безпосередність почуттів хвилює нас до глибини душі. Головний герой віршів та поем Сосюри — людина вразлива, благородна, відкрита.

    У чому ж найприкметніші стильові ознаки творчості поета?

    Особисте у творах Сосюри дуже часто злито воєдино з соціально значимим. Найскладніші теми з народного життя поет умів зігрівати щирим теплом свого серця. Для стилю Сосюри притаманні схвильованість, емоційність, реалістична образність, уміння задушевно вести розмову з читачем. Але найбільше його твори чарують нас теплотою і правдивістю почуттів.

    Мелодійністю, емоційним звучанням вірші Сосюри близькі до української народної пісні. Вони такі ж прості і ясні, сповнені чистих і свіжих почуттів. Сосюра вдається й до образно-композиційних прийомів народної поезії, використовуючи фігуру паралелізму, пісенний зачин (“Туман пливе долиною, побудь, серце, ізо мною”, “Ой у полі гне тополі вітер та на вольній волі...”, “Гей, на заході гармати розорали землю вкрай... Проводжала сина мати захищати рідний край”).

    Найчастіше в поезії Сосюри ми зустрічаємо пейзажні паралелі. Як тонкий майстер-живописець, поет малює акварельне прозорі картини природи, відтворює соковиті кольорові гами, озвучені мелодійним співом птахів, гомоном дібров, піснею заводських гудків. Його пейзажі одухотворені, живі. З гарячою синівською любов'ю виписував поет краєвиди рідного Донбасу.

    Художня палітра Сосюри свіжа й самобутня. Ось тільки деякі образи з його ранніх творів: “Осінь жовтозора на золотих човнах до заходу пливе”, “на хмарних рушниках зоря квітки виводить”, “вітер ганяє перелякані акації”, “місяць над мурами щулиться”. Цікаві знахідки і в останніх віршах: “під шинами асфальт напружив чорні м'язи”, “чіпля зоря за обрій якорі”, “зітхало жито”. Найтоншими відтінками переливаються в поезіях Сосюри епітети синій, золотий.

    В якому б жанрі не виступав поет, він завжди дбав про точність слововживання, афористичність вислову. Багато його афоризмів одразу ж вкарбовуються в пам'ять. Справжнім віртуозом був поет у невеликих віршах — мініатюрах. Олесь Гончар говорив про поета: “Будь-яке штукарство Сосюрі було протипоказано. Сила його слова, справжній гуманізм його лірики — в природності, в чистосердечному довір ї до людини, в безмежній відданості їй. Мабуть, тільки значна, непересічна особистість може дозволити собі розкіш розмовляти з людьми своїм природним голосом — голосом правди, пристрасті, чистої, непідробної любові”.

    На могилі поета споруджено пам'ятник, ім'я Сосюри надано Будинку культури склозаводу м. Лисичанська та одній з вулиць Києва. Земляки Сосюри в Лисичанську відкрили музей поета, спорудили йому пам'ятник.

    У Києві на будинку, де жив і працював поет, встанов-лено меморіальну дошку з барельєфом. Знайоме дороге обличчя. Теплий погляд очей. Поет замріяно вдивляється у солов'їну далечінь.

 

 

 Люблю Україну

На цьому сайті ми пропонуємо Вам:

Дізнатися більше про альбом та його ідею

Дізнатися більше про українську поезію

Додати себе до Гостьової книги

Висловити Ваше ставлення до проекту

Ваші пропозиції до проекту

Тексти та акорди пісень з альбому

Переписати пісні в МР3 форматі

Повернутися на головну сторінку

Не втрачайте час та спробуйте!

Copying: Anton UA Co. Ltd     Send Mail